1. Волею Українського Народу Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує створення Української Держави, за яку поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України.

Організація Українських Націоналістів, яка під проводом її Творця і Вождя Євгена Коновальця вела в останніх десятиліттях кривавого московського поневолення завзяту боротьбу за свободу, взиває весь Український Народ не скласти зброї так довго, доки на всіх українських землях не буде створена Суверенна Українська Влада.

Суверенна Українська Влада забезпечить Українському Народові лад і порядок, всестороній розвиток усіх його сил та заспокоєння всіх його потреб.

2. На Західних Землях України твориться Українська Влада, яка підпорядковується Українському Національному Урядові, що створиться в столиці Києві з волі Українського Народу.

3. Новоповстаюча Українська Держава буде тісно співдіяти з націонал-соціялістичною Великою Німеччиною, що під проводом Вождя Адольфа Гітлера творить новий лад в Європі і світі та допомагає Українському Народові визволитися з московської окупації.

Українська Національна Революційна Армія, що творитисьме на Українській Землі, боротисьме дальше спільно з Союзною Німецькою Армією проти московської окупації за Суверенну Соборну Українську Державу і новий лад у цілому світі.

Хай живе Українська Суверенна Соборна Держава, хай живе Організація Українських Націоналістів, хай живе Провідник Організації Українських Націоналістів і Українського Народу. Степан Бандера!

Слава Україні!

---

¹ У виданні "ОУН у світлі постанов Великих зборів, конференцій та інших документів з боротьби. 1929-1955" (Мюнхен. 1955, С.57-58) документ друкується під назвою "Акт відновлення Української Держави". У першому абзаці вжито термін "відновлення" замість терміну "створення". Останнє речення у цьому варіанті документу звучить, так: "Слава Україні! Героям слава!" Є підпис: Ярослав Стецько, голова Національних Зборів.



Відповідно до моїх наказів від 17 липня 1941 р. про управління в окупованих східних областях наказую:

І

Заселена українцями частина окупованих східних областей, що не входить у компетенцію генерал-губернатора, утворює рейхскомісаріат згідно з моїм наказом від 17 липня 1941 р. про введення цивільного управління в окупованих східних областях і переходить у підлеглість рейхсміністру окупованих східних областей. Рейхскомісаріату присвоюється назва "Україна".

II

Зовнішні кордони рейхскомісаріату Україна я визначатиму відповідно до ходу бойових дій, а в певний час визначу остаточно. Час введення цивільного управління в рейхскомісаріаті "Україна" або його окремих частинах я вкажу окремо.

III

Рейхскомісаром України призначаю гауляйтера і оберпрезидента Еріха Коха. Його резиденція тимчасово знаходиться в м.Ровно.

Гітлер

Ламмерс

(...)... Ця боротьба має: на меті гарантувати життя як німецькому народові, так і всій новій Європі, боротьба ідеологічного характеру, державно-політична війна, що містить у собі нову концепцію нашого континенту і яка рішуче просуне справжню Європу на Схід. (...)

... Немає вини німецького народу в тому, що скрізь (на Сході) відзначається загальна бідність. Велика жертва німецької крові, необхідність розширення Центральної Європи, так само, як і бажання назавжди запобігти британській континентальній блокаді, змусили нас розробити широкі плани. Ці плани можуть бути забезпечені тільки при авторитарному німецькому управлінні. Саме з цієї причини ідея розбудови українства в політичну силу проти Москви, яку обмірковувано перед війною 1941 р., мусила бути відкинута. У теперішній ситуації Німецький райх не може більше брати на себе духовну допомогу чужому народові, який попав у сьогоднішню тяжку ситуацію не з вини німців...

Отже, поведінка німецької адміністрації повинна відповідати таким директивам:

1. Представники німецької адміністрації повинні утриматися від висловлювання думки щодо остаточного оформлення України. На питання, що йтимуть від українців стосовно майбутнього, слід відповідати:

а) Після жорстоких боїв треба спочатку оцінити, що накоїв (Україні) більшовизм.

б) У всякому разі на сьогодні ясно, що ці шкоди потребуватимуть багаторічного німецького управління, щоб їх усунути.

в) Тільки фюрер буде приймати рішення щодо остаточного упорядкування після вивчення всієї ситуації, особливо на основі поведінки самих українців.

2. На протести щодо вже переведеного або можливого відділення українських територій чи таких, що вважаються ними, треба відповідати:

а) Ця війна на Сході вимагала величезної жертви німецької крові. Німецький нарід пішов на те, щоб довгі роки зносити нестатки. Він повинен мати гарантії, що не опиниться у настільки ж небезпечній ситуації, як у 1941 р.

б) Німецький народ живе на вузькому просторі. Цією війною, що рятує всю Європу, він завоював право розширити свій життєвий простір. Народи Сходу мають у розпорядженні простір набагато більший, ніж його мають нації Центральної Європи, до того ж не маючи сили використати багатства цього простору.

в) У Райхскомісаріаті Україна, який насправді далеко перевищує етнографічні межі України, переселення людей на півночі і на сході властивого етнічного простору видається цілком можливим. Якщо Німеччина погодилася, щоб повернулися до неї сотні тисяч колоністів, то переселення західних українців не повинно здаватися чимось нечуваним.

г) Узагалі українці самі повинні бути готові до жертв, оскільки без німців вони втратили б все і були б знищені.

д) Щоб раз і назавжди перешкодити нападам Москви на Україну, Німецький райх мусить узяти на себе захист Європи на Сході, бо тільки Німеччина здатна взяти на себе такий захист.





Зовнішній пост ЕК5¹ в Житомирі заарештував чотирьох членів ОУН, вихідців з Львівщини, допит яких дав нові викривальні матеріали проти бандерівського крила ОУН.

Завдання, які ОУН поставила заарештованим, цілком співпадають з намірами, про які вже раніше сповіщалось, цієї політичної групи: створення української поліції, призначення бургомістрів і начальників поліції, усунення службовців, яких група Бандери не акцептує, і вербування для справи Бандери серед населення. Як і раніше, особливої ваги надається зайняттю всіх керівних постів лише вірними і надійними прибічниками Бандери.

Не заперечно було встановлено, наприклад, що правлячий бургомістр-фольксдойч у м.Йозефсштадт Цільке, який не погодився виконувати вказівки ОУН, був усунутим з посади заарештованими особами. Це доводить знову, що група Бандери не має наміру поважати накази, видані якими-небудь іншими сторонами, якщо вони не співпадають з планами ОУН.

Наскільки ці плани вже набули однозначно скерованого проти Німецького Рейху характеру, випливає — з висловлювань одного з заарештованих, Симона Марчука². Він заявив, що перед прибічниками ОУН було поставлене завдання шукати в лісах російські рушниці і набої та переховувати їх, щоб вони не потрапили в руки німецького вермахту. Коли надійде час, визнаний проводом ОУН за сприятливий, а необхідні партизанські групи будуть створені (звідси організація вірної Бандері поліції), тоді має бути нанесений удар проти німецьких окупаційних військ. Марчук заявив також, що за заявами провідних осіб бандерівського руху німецький вермахт розглядається як найбільший ворог України. Ці керівні кола ОУН не вірять у перемогу Німеччини над Радянською Росією і Англією. Навпаки, панує думка, що Німеччина після перемоги над Радянською Росією була б до такої міри ослаблена, що вона не змогла б продовжувати війну. Використовуючи це становище, сформована українцями армія мала б подолати німецькі збройні сили і створити самостійну українську державу, виникненню якої Росія, знекровлена у програній з Німеччиною війні, не могла б перешкодити.

Розпочаті розслідування, пов'язані з арештом чотирьох вказаних членів ОУН, ще не завершені.

У Запоріжжі вдалося призначити на найважливіші пости фольксдойчів, українців і росіян ще до того, як туди прибули західноукраїнці. Приблизно 8.10.1941 з'явилась перша група бандерівців. Тим часом виявлено біля 15 осіб, які походять з Західної України, а з них 9, як доведено, є членами або довіреними особами ОУН.

Ці люди намагалися одержати провідні посади в управлінні (міська управа, допоміжна поліція і т.д. — В.К.). Коли це не вдалося, вони вислали підставних осіб, які у зухвалий спосіб приступали до німецьких інстанцій, щоб звільнити фольксдойчів, росіян та ін., а призначити названих ними кандидатів. Так, наприклад, головним редактором новозаснованої у Запоріжжі газети був запропонований вчитель Олександр Ващук, народжений в Західній Україні. Друкарню перед цим самовільно зайняв член ОУН Дивнич-Лайтвіхс з Києва. На посаду бургомістра і заступника бургомістра були також запропоновані ці дві вищеназвані особи.

Через існуючі в даний момент транспортні труднощі відправка західноукраїнців на їх батьківщину не могла досі бути проведена.

---

¹ Айнзацкоманда № 5.
² Симон Марчук, член ОУН-Бандери. Про цього німецькі документи не подають жодних відомостей. Мабуть, це — Роман Марчак, обласний провідник ОУН- (Б) Житомирщини.



Коли полковника Коновальця убив агент НКВС тому, що совєти вбачали небезпеку у зростаючому русі ОУН, на чолі якої був убитий, — ця небезпека мала видаватись їм особливо серйозною, бо українці здавна являли собою в Радянському Союзі постійно упертий елемент, — ОУН розпалась на два напрями, бо Коновалець не залишив по собі жодного політичного заповіту.

Вожді обох новопосталих напрямів ОУН, Степан Бандера і Андрій Мельник, дуже скоро розійшлися у думках. Кінцева мета в обох, однак, єдина, а саме — створення незалежної суверенної України. В той час, коли Мельник спочатку вів себе пасивно і намагався розбудувати рух за межами України і його переорганізувати, Бандера взявся негайно розбудовувати його групу підпільно у зайнятих частинах України. Особливо він розбудовував організацію у колишній Польщі, але не забував також енергійно розгорнути свою пропаганду в районах українських поселень, які належать до Румунії та Угорщини.

Коли ж українська молодь переважно підтримала Бандеру, а німецькі інстанції мусили використовувати фізично працездатних людей, Бандера здобув над Мельником постільки відчутну перевагу, коли саме його прибічники як перекладачі або вдавані організатори проникли в країну і поряд зі своїми офіційними завданнями відразу і без огляду на досягнуті домовлення між Бандерою і компетентними німецькими урядовими інстанціями розгорнули свою пропагандистську діяльність. Наскільки сильним почував себе тоді Бандера, доводить проголошення українського уряду на чолі з Ярославом Стецьком у Львові відразу після падіння міста. Поліція безпеки і СД відразу після цієї урядової заяви провели необхідні дії по обмеженню діяльності Бандери.

ОУН була змушена якомога докладніше дізнатися про німецькі наміри, щоб відповідно до цього визначити власний метод роботи і тактику Вона використала і використовує ще і сьогодні перекладачів-українців, які працюють у німецьких установах. Завдяки цьому ОУН має уявлення не лише про частину німецьких намірів, але також про практичні можливості їх реалізації. Відповідно до цього вона перебудувала свої методи. На місце початкової офіційної діяльності тепер прийшла нелегальна таємна діяльність із застосуванням псевдонімів і паролів. Довірені особи і активісти улаштувалися на непомітних назовні постах української цивільної адміністрації.

Основою української військової влади, до якої змагає Бандера, служить міліція. Вже в липні 1941 р. у заклику українського лейтенанта Легенди містилась вимога створення українського війська. Знайдена російська зброя мала приховуватись для озброєння передбачуваного війська, а не здаватись (німцям — В.К.). За такими інструкціями ОУН діяла до сьогоднішнього дня.

Дана німецьким органам обіцянка щодо організації господарського життя в Україні і надана в зв'язку з цим німецькою стороною свобода дій і пересування для людей Бандери була інтерпретована прихильниками ОУН лише в такому сенсі, який відповідав їхнім власним планам і намірам. В інших випадках вони не звертали уваги на будь-які обіцянки. Навіть і призначення німецькими органами начальників міліції, бургомістрів та інших службовців визнавались лише тоді, коли ці особи бажали і могли надати перевагу планам ОУН.

За таким розвитком подій уважно стежили айнзацгрупи поліції безпеки і СД. До відкритого протистояння з ОУН дійшло лише після того, як група Бендери почала усувати своїх конкурентів, прибічників Мельника, з допомогою багатьох вбивств.

Ця боротьба вступила в нову фазу, коли одним колишнім співробітником НКВС були виявлені стосунки НКВС з ОУН. НКВС сприймав ОУН як серйозну небезпеку для подальшого існування Радянської України. Через це НКВС був змушений вжити заходів для знищення ОУН. План такого знищення передбачав проникнення в ОУН агентів НКВС. Серед них знаходились Турчманович¹, один з найближчих співробітників Степана Бандери, і Богдан Бандера², брат провідника ОУН.

НКВС цілком враховував можливості окупації України німецькими військами і на цей випадок передбачав повстання НКВС, які мали завдання по розгортанні такого повстання. НКВС бажав використати для цього також і агентів, спеціально направлених в ОУН. Повстання мало спочатку маскуватись під національну визвольну боротьбу, а після виникнення заворушень агенти НКВС мали б захопити керівництво і за підтримки партизанів перетворити масову революцію у більшовицьку справу.

Найсерйознішими противниками бандерівського руху серед його земляків на Заході є Лівицький³, а на Сході — Мельник. В той час, як Лівицький прагне об'єднання всіх трьох груп, в тому числі і групи Бандери, антагонізм між Мельником і Бандерою став нездоланним внаслідок політичних вбивств у Житомирі та Вінниці. Останні жорсткі заходи проти Бандери мали свій вплив також і на Мельника, а саме настільки, що він нещодавно почав переходити до заснування конспіративних осередків, щоб, можливо, протистояти з успіхом німецьким ударам.

У деякій мірі Мельник зайшов настільки ж далеко, як і Бандера. Бандерівському проголошенню уряду у Львові він протиставив створення української Національної Ради у Києві. Національна Рада, яка намарно добивалася визнання з боку німецьких інстанцій, є офіційно неполітичним органом для відстоювання українських інтересів і життєвих потреб. Фактично вона являє собою певну форму українського уряду, рушійною силою якої у Києві є д-р Кандиба. Населення Східної України майже нічого не знає про існування цієї Національної Ради, а обізнана київська інтелігенція ставиться до неї з певною недовірою.

---

¹ Михайло Турчманович, член ОУН, учасник Другого Великого Збору ОУН (Рим, 1939), член Північної Похідної Групи ОУН-Бандери, яка у серпні 1941 р. дійшла до Василькова, під Києвом, і була частково розгромлена німцями. Подальша доля невідома.
² Богдан Бандера, учасник Середньої Похідної Групи ОУН-Бандери, пропав безвісті у 1941 р. у Центральній Україні.
³ Йдеться про Андрія Лівицького.



Його Ексцеленції
Фюрерові і Райхсканцлеру Німецького Райху
Адольфу Гітлеру в Берліні.

Ваша Ексцеленціє!

Українська нація пов'язувала з розвитком ситуації у Східній Європі, яка привела у середині минулого року до війни між Німеччиною і Радянським Союзом, великі надії. Провідні кола українського народу були завжди свідомі того, то зіткнення націонал-соціалістичної Німеччини з більшовицькою Москвою було неминучим, і тільки Німецький Райх під керівництвом Вашої Ексцеленції міг бути в стані завдати більшовизмові смертельного удару. Поразка Росії повинна дати Україні можливість приєднатися до політичної системи Європи.

Під впливом керівних кіл ставлення українських мас до райху було цілком дружнім, і тому українці вітали німецьку армію із захопленням та допомагали німецьким солдатам всюди і як тільки могли. Українці у Червоній армії масово переходили на німецький бік, тому що вони вважали, що тут існують українські військові формування, і тому що вони очікували, що їм не буде відмовлено у боротьбі за звільнення своєї Батьківщини та у відбудові української держави.

А розчарування цих полонених було великим, коли їхні сподівання не справдилися. Українське населення знову охопила тривога, коли на територіях, звільнених від більшовиків, почати відбуватися події, свідками яких ми сьогодні є.

Усвідомлення нашого обов'язку перед нашим народом і почуття нашої відповідальності перед історією змушують нас звернутись до Вашої Ексцеленції, у руках якого є доля цілої Європи, щоб звернути увагу на сьогоднішній стан речей в Україні і на небезпеку, яка в цьому криється. Ми сподіваємося, що наші наміри знайдуть у Вас розуміння, і наше слово здобуде Вашу довіру.

Недопущення українців до участі у збройні боротьбі проти їхнього споконвічного ворога пліч-о-пліч з німецькою та союзницькими їй арміями позбавило антибільшовицький табір важливого морально-політичного фактора, який би, без сумніву, полегшив виконання військових завдань на українських територіях і, перш за все, допоміг переможним арміям зміцнити їхні позиції у цій країні. Великодушне звільнення українців з таборів для військовополонених ні в якій мірі не змогло відшкодувати цієї втрати, тим більше що їхнє повернення додому здійснювалося в таких умовах, що багатьом тисячам воно коштувало власних життів, їхні могили лише збільшили сум українського народу над втратою цієї людської сили і невикористанням військово-політичних можливостей, які були наявними.

Включення західноукраїнської території Галичини до Генерального губернаторства і передача Одеси разом з іншою областю під управління Румунії, не давши українському народові надії на пізніше возз'єднання їх з матірною територією, створило не менш тяжке враження. Обставини, за яких це сталося, і режим, який був введений на цих українських територіях, дають підстави вважати, що йдеться про приєднання Галичини до Польщі, а Одеси до Румунії. Рішення такого роду зводить нанівець широко задумані наміри щодо нового ладу Європи.

В українських центральних областях знову українцям підбирається можливість культурно-національного розвитку, в той час як створюються труднощі патріотичній пресі, забороняються традиційні культурні і просвітницькі об'єднання, закриваються школи, відбирається дозвіл на діяльність наукових інституцій і залишаються професорські кадри, мозок нації, без можливості наукової діяльності, навіть без засобів до життя. Такий стан речей викликає в української громадськості велику тривогу про майбутнє національної культури.

Ненависна більшовицька система в Україні ліквідована, проте, з іншого боку, право на приватну власність, за яке вперто і ціною великих жертв боровся український народ, не відновлено. Колективні господарства, більшовицький засіб зробити українського селянина рабом, збереглися. Такий стан викликає серед населення упереджене ставлення, яке ні в якій мірі не є корисним для організації роботи та її ефективності.

Провідні українські кола відразу після взяття столиці України німецькими військами зробили необхідні кроки до співпраці з німецькими установами у цій країні. Вони спонукали до утворення Української Національної Ради у Києві і до заходів щодо отримання дозволу від німецької адміністрації на її діяльність. Таким чином, всі творчі сили країни були мобілізовані на відновлення громадського та економічного життя в Україні. Проте німецька адміністрація припинила діяльність Української Національної Ради.

У тій мірі, в якій скуповуються українські території німецькими військами, у тій же мірі зменшуються можливості співпраці українського населення з німецькими установами. Замість того набирають значення антиукраїнські, а навіть антинімецькі фактори, які втратили були свої позиції у цій країні внаслідок поразки Польщі і Ромії, проте зараз знову відновлюють свій вплив. Ця обставина є причиною напруження взаємних відносин в Україні.

Ми добре свідомі того, що умови військового стану, безсумнівно, тягнуть за собою певні труднощі. Проте ми мусимо вказати на те, що Україна занадто видана більшовицькій пропаганді і через те потребує особливої уваги. Український народ був би здатним чинити опір розкладаючому впливові Москви і був би готовим сам нести великий тягар, коли б мав певність того, що буде визнаватися і шануватися його право на життя та національний розвиток у його власних культурних, економічних і політичних формах.

На жаль, сьогоднішня дійсність не дає українцям цієї впевненості. Тому серед народних мас та в керівних колах в Україні панує велика стурбованість і страх за майбутнє нації. Сьогоднішній стан протирічить історичним завданням України, які випливають з її географічного положення.

І коли у минулому Версальська Європа зробила ризиковану помилку, підтримуючи ворогів України, Польщу і Росію, і тим самим перешкодила українському народові у здійсненні його історичного завдання, то тепер у розсуді нової Європи, яка під керівництвом Вашої Ексцеленції після знищення Польщі веде гігантську битву на просторах України, годиться признати право України на самостійне існування.

Інформуючи Вашу Ексцеленцію про справжній стан речей в Україні, просимо Вас усунути негативні сторони і прийняти до уваги позитивні моменти, на яких ми наголошуємо, бо коли б вони знайшли своє застосування у сьогоднішній дійсності, то це і означало б значне покращення ситуації у нашій країні. Ми запевняємо Вашу Ексцеленцію, що провідні кола в Україні готові до якомога тіснішої співпраці з Німеччиною, щоб об'єднаними силами німецького та українського народів вести боротьбу проти спільного ворога і втілити в життя новий лад в Україні та в усій Східній Європі.

( Власноручні підписи:)

Митрополит Андрей Шептицький

Президент Української Національної Ради у Львові

Професор М.Величківський

Президент Української Національної Ради у Києві

Андрій Лівицький

Заступник Симона Петлюри, Головного Отамана Української Народної Республіки те

Ген. у від. М.Омелянович-Павленко

Голова Генеральної Ради Українських комбатантів і колишній командир Української Армії тепер у Празі

Андрій Мельник

Вождь Українських Націоналістів тепер у Берліні

Айнзацкоманда 5 звернула особливу увагу на нелегальну діяльність прибічників Бандери. Допит багатьох українців, звільнених із школи міліції у Клевані, дав нові матеріали стосовно революційних планів ОУН і підтвердив правильність висновків, які були зроблені раніше.

У Києві в даний час знаходяться щонайменше два важливих члени ОУН, один із них має псевдо Запорожець або Косар¹, і нібито мав би передбачитись на пост міністра у державі Бандери. Зв'язки ОУН у Києві сягають аж до міліції, якою керують люди Мельника. Вони були до такої міри сильними, що їм (бандерівцям) вдавалося багаторазово звільнити членів їх партії, заарештованих міліцією. Вдалося захопити (арештовано— В.К.) частину посередників, відповідальних за такий стан.

Бандерівці, які прибули з Клевані і, мабуть, також з дальших опорних пунктів ОУН, користуються різними псевдами (псевдонімами — В.К.). Так, наприклад, провідник одної групи, яку вдалося ліквідувати, мав три різних псевда. Прибічники Бандери пересуваються дуже обережно і, лише знаючи їхні таємні паролі, є можливим вийти на зв'язкових. Частково вони використовують молодших осіб, які нічого не знають, з якою метою їх використовують.

Стосовно школи міліції у Клевані вдалося одержати наступні відомості:

Керівником школи є певний Остап² або працюючий в школі інструктор на ім'я Славко. Остап знає зв'язкових у Києві і найдокладніше поінформований про паролі. Він повинен знати, де захована зброя, призначена для повстання, а також в яких місцях у Клевані або Рівному переховуються друкарські шрифти ОУН. Заарештований у Києві інструктор Клеванської школи міліції Василь Щербак назвав прізвище 13 прибічників Бандери, у володінні яких мала перебувати зброя.

Згідно зі збіжними даними заарештованих тут бандерівців конкретний термін початку запланованої революції не названий. Сигнал до повстання має дати Бандера, на звільнення якого розраховують в ОУН. Запаси зброї походять з віднайдених складів або з підібраного біля вбитих червоноармійців спорядження. У передбаченні прийдешньої акції, ОУН присвячувала однаково багато уваги як залишенім совєтами складам зброї, так і банкам. Гроші банків призначались не лише на фінансування ОУН, але, передусім, для утримання осіб, які повинні працювати із закордоном або за кордоном. Цим пояснюється те явище, що люди Бандери постійно намагаються пробиватися на територію країни разом з фронтовими військами або відразу — за ними.

Заарештовані тут бандерівці підтверджують, що із початком повстання планувалось провести підриви мостів.

---

¹ Правдиве прізвище — Дмитро Маївський, заступник провідника ОУН-Бандери на східних украіїнських землях: від 1942 р. член Проводу цієї організації. Загинув у Чехії під кінець 1945 р.
² Прізвище не встановлено.



21 січня 1943 р. в безпосередній близькості від сіл Вульки та Губельці бандити вбили одного німецького офіцера, одного німецького солдата і одного німця за походженням та тяжко поранили одного німецького солдата. Протизаходом на це населення сіл Вульки та Губельці, на яке падало підозріння у бандитизмі, було розстріляно та його майно спалено. Було доведено, що ця частина населення давала підтримку бандитам. Дальшим протизаходом був розстріл 80 осіб, які за підтримку бандитів сиділи у в'язниці Шепетівки.

В майбутньому буде кожний, хто підгримує бандитів притулком, харчовими продуктами або іншим способом, разом із своєю родиною розстріляний та його майно спалено.

Крім цього, буде кожний, хто без причин ухиляється від роботи та хоч на короткий час знаходитиметься поза своїм місцем мешкання, розглядатись як бандит та до нього будуть застосовані ці самі заходи.

Гебітскомісар д-р Ворбс, Урядовий радник





ІІІ Конференція Українських Націоналістів Самостійників Державників (ОУНСД)¹, що відбулася дня 17-21 лютого 1943 р., піддавши всесторонній аналізі:

А) Сучасне міжнароднє положення, позиції воюючих сторін, позиції поневолених народів і сучасне міжнароднє положення України.

Б) Ситуації на українських землях та минулорічний період боротьби українського народу, стан організованих українських політичних сил та ролю ОУНСД, як керівного чинника в національно-визвольній боротьбі українського народу. —

стверджує:

1) Сучасна війна на Сході, що її розпутано в ім'я імперіялістичних інтересів німецького націонал-соціялізму й московського большевизму, ведеться за протинародні реакційні цілі, обернення країни й народів у предмет колоніяльної експлуатації й грабунку, що несе за собою духово-моральний, соціально-економічний і національно-політичний визиск і гніт, тобто за повне поневолення народів і людини. Це в першу чергу війна з приводу України, яку оба імперіялізми трактують у своїх загарбницьких плянах, як центральну проблему їх імперіялістичної політики на Сході Европи та випадову базу для дальших підбоїв. Ця війна довела в сучасній стадії боротьби до сильного виснаження обох партнерів та заставила їх мобілізувати та кидати на фронт усі можливі резерви, щоб без огляду на необчислимі жертви мільйонів, вимусити на противнику перемогу.

2) Німеччина своєю імперіялістичною політикою в відношенні до всіх європейських народів та терором і грабунком на окупованих теренах стала мобілізувати проти себе всі народи сучасної Европи, а в тому числі теж т.зв. союзників. В цей спосіб створила вона ідейно-політичні та матеріяльні основи для свого розвалу й уже хитається під ударами мільйонових армій ворогів та під впливом наростаючих у Европі революційних сил поневолених народів. Її намагання приєднати, або приневолити поневолені народи до ширшої боротьби з большевизмом, кривавитися в сучасній війні за її імперіялістичні інтереси, являються підступним маневром окупанта й спізненою пробою оминути наслідки доконаних помилок та одним із засобів скріпити свій воєнний потенціял силами поневолених народів.

3) Большевицька Москва, виступаючи в ролі оборонця народів перед німецьким імперіялізмом, використовує сучасний воєнний стан, що існує між Німеччиною й альянтами, капіталізуючи для себе капіталістичну німецьку політику на окупованих теренах, продовжує нести підступну гру за здобуття Заходу для перемоги над Німеччиною, що по планам Москви має стати першим етапом у здійсненні цілей московського імперіалізму, цебто підбою цілої Европи й переведення світової большевицької революції.

4) Бритійська імперія і З'єднані Штати Північної Америки стоять у завзятій боротьбі проти німецького імперіялізму, як загрози життєвих інтересів англосаксонського світу, ви- користовуючи в цій боротьбі всі можливі чужі сили, а зокрема московську воєнну валку, що має завдати Німеччині основні удари на Сході. Їхньою ціллю являється розгромлення усіх великодержав Европи, що своєю мілітарною силою й імперіялізмом створюють для них нову загрозу та унеможливлюють їм реалізувати побудову європейського ладу, спертого на принципі рівноваги політичних сил, та забезпечуючого свободу англосаксонських політичних і господарських впливів в Европі. Здійснення плану англосаксонського світу узалежнене від їхніх силових спроможностей у кінцевій стадії сучасної війни, а вичерпання їхніх сил може заставити їх, як в 1919 році, сприймати політичні розв'язки, накинені самостійницько-визвольними, або імперіялістичними чинниками.

5) Сучасна війна принесла окупацію й політичне поневолення німецьким імперіялізмом ряду європейських народів і в їхній боротьбі за відбудову власних держав наставила їх до політичної орієнтації на англо-американських світ, як на чинник, що змагає до розвалу Німеччини. Внаслідок німецьких практик та під впливом надій на поміч Заходу кладуть вони небезпеку большевизму на дальшому пляні їхніх самостійницьких акцій.

6) Україна знайшлася в сучасний момент між молотом, та ковадлом двох ворожих імперіялістів — Москви й Берліна, що в рівній мірі трактують її як колоніяльний об'єкт. В своїй самостійницько-визвольній боротьбі український народ зустрічає на відтинку своїх міжнародних акцій ряд перешкод, що є впливом необзнайомлення інших народів з українською справою, протиакцій історичних ворогів України, та є наслідком факту, що сучасна війна ведеться за інтереси великих імперіялістичних держав, які запрягають до своїх цілей народи та нехтують їхніми правами на національно-державне самоозначення. Тому для українського народу являється невідкличною вимогою вести боротьбу проти обох імперіялізмів на плятформі власних сил, а в основу своєї співпраці з другими народами класти їхнє визнання нашого права на власну державу й на цій площині шукати спільних інтересів західніх і східніх народів у спільній боротьбі проти німецько-московського й інших імперіялізмів.

---

¹ Ця назва встановлена III конференцією ОУН (С.Бандери). III надзвичайний великий збір ОУН у серпні 1943 р. не прийняв її і повернувся до первинної назви — ОУН.



Фюрер наголосив на тому, що, керуючись ліберальними принципами, ми втратимо всяку можливість набору робочої сили для робіт у Райху, припиниться вивезення до Райху продуктів харчування та будь-які інші у примусовому порядку нормовані поставки. На противагу цьому нам необхідно усвідомити, що поставки були можливі лише завдяки примусу, тому що ми не можемо компенсувати те, що постачається, ніякими товарами, оскільки аналогічних товарів ми вже більше не виробляємо.

Таким чином, нам необхідно усвідомити, що лише демонструючи найбільшу суворість, ми зможемо існувати, а так званий принцип лагідної поведінки і всі надії на нього безглузді та далекі від дійсності.

(...)

Далі фюрер вказав на те, що російську Україну не можна порівнювати з австрійською Галичиною: українці, які живуть в Галичині, довший час перебували під пануванням Австрії. Ці австрійсько-галицькі русини тісно переплетені з австрійською державою Отже, там, в Галичині, можна дозволити управлінню СС-ів сформувати одну українську дивізію.

(...)

Далі фюрер наголосив: "Ми підкоряємося суворому закону війни: цей закон вимагає "викачати" з України продукти харчування і робочу силу. Лише слабі духом генерали можуть повірити, що якимось красномовством ми зможемо здобути робочу силу".





У лавах ОУН боряться українські селяни, робітники та інтелігенти проти гнобителів, за УССД — за національне й соціяльне визволення, за новий державний порядок та новий соціяльний лад:

1. а) За знищення большевицької й німецької експлуататорсько-кріпацької системи в організації сільського господарства. Виходячи з того, що земля є власністю народу, українська державна влада не накидуватиме селянам однієї форми користування землею. Тому в Українській Державі допускатиметься індивідуальне та колективне користування землею, в залежності від волі селян.

б) За безплатну передачу селянам західніх українських областей всіх поміщицьких, монастирських та церковних земель.

2. а) За те, щоб велика промисловість була національно державною власністю, а дрібна кооперативно-громадською.

б) За участь робітників у керівництві заводами, за фаховий, а не комісарсько-партійний принцип у керівництві.

3. а) За загальний восьмигодинний робочий день. Понаднормова праця може бути тільки вільною, як і кожна праця взагалі, і робітник отримує за неї окрему плату.

б) За справедливу оплату праці, за участь робітників у прибутках підприємства. Робітник отримуватиме таку зарплату, якої потрібно для забезпечення матеріяльних і духових потреб цілої його сім'ї. При річних підсумках господарського стану підприємств, кожний робітник одержуватиме: у господарсько-кооперативних підприємствах дивіденд (належна йому частка річною прибутку), а в національно-державних — премію.

в) За вільну працю, вільний вибір професії, вільний вибір місця праці.

г) За свободу профспілок. За знищення стахановщини соцзмагань, підвищування норм та інших способів експлуатації працюючих.

4. За вільне ремесло, за добровільне об'єднування ремісників у артілі, за право ремісника вийти з артілі та індивідуально виконувати працю й вільно розпоряджатися своїм заробітком.

5. За національно-державну організацію великої торгівлі, за громадсько-кооперативну дрібну торгівлю та за дрібну приватню торгівлю, за вільні базари.

6. За повну рівність жінки з чоловіком в усіх громадських правах і обов'язках, за вільний доступ жінки до всіх шкіл, до всіх професій, за першочергове право жінки на фізично легшу працю, щоб жінка не шукала заробітку на праці в шахтах, рудниках та інших тяжких промислах і внаслідок цього не руйнувала свого здоров'я. За державну охорону материнства. Батько сім'ї одержуватиме, крім плати за свою працю, додаткову платню на утримування жінки й неповнолітніх дітей. Лише в таких умовах жінка матиме змогу виконувати свій важливий, почесний і відповідальний обов'язок матері й виховательки молодого покоління.

7. а) За обов'язкове середнє навчання. За піднесення освіти і культури широкої народньої маси шляхом поширення мережі шкіл, видавництв, бібліотек, музеїв, кіно, театрів тощо.

б) За поширення вищого й фахового шкільництва, за невпинний ріст висококваліфікованих кадрів фахівців на всіх ділянках життя.

в) За вільний доступ молоді до всіх вищих навчальних закладів. За забезпечення студентства стипендіями, харчами, мешканням та навчальними приладдями.

г) За всебічний гармонійний розвиток молодого покоління — моральний, розумовий та фізичний. За вільний доступ до всіх наукових і культурних надбань людства.

8. За пошану до праці інтелігенції. За створення таких моральних основ праці, щоб Інтелігент, будучи цілком спокійний про завтрашній день та про долю сім'ї, міг віддатися культурно-творчій праці, мав потрібні умовини для праці над собою, постійно збагачував свої знання та підвищував свій розумово-культурний рівень.

9. а) За повне забезпечення всіх працюючих на старість та на випадок хвороби чи каліцтва.

б) За широке запровадження охорони народнього здоров'я, за поширення сітки лікарень, санаторій, курортів та будинків відпочинку, за збільшення лікарських кадрів. За право працюючих на безплатне користування всіма закладами охорони здоров'я.

в) За особливу державну опіку над дітьми й молоддю, за поширення сітки дитячих ясел і садків, санаторій, таборів відпочинку та спортивних організацій. За охоплення всієї дітвори та молоді державними закладами опіки та виховання.

10. а) За свободу друку, слова, думки, переконань, віри і світогляду. Проти офіційного накидання суспільності світоглядних доктрин і догм.

б) За вільне визнавання і виконування культів, які не суперечать громадській моралі.
в) За відокремлення церковних організацій від держави.
г) За культурні взаємини з другими народами, за право виїзду громадян за кордон для навчання, лікування та пізнавання життя й культурних надбань других народів.

г) За повне право національних меншостей плекати свою власну по формі й по змісту національну культуру.

11. За рівність всіх громадян України, не залежно від їх національности, в державних та громадських правах та обов'язках, за рівне право на працю, заробіток і відпочинок.

12. За вільну, українську по формі й по змісту культуру, за героїчну духовність, високу мораль, за громадську солідарність, дружбу та дисципліну.





Стосовно: донесення контррозвідки про банди "Схід" Українська Повстанська Армія ("Бандера")

Джерело: повідомлення резидентів та агентів

Для:

"Чужі Армії на Сході"¹

Нижче подається повідомлення про Повстанську Армію.

Згідно з повідомленням агентів, на чолі Української Повстанської Армії стоїть штаб УПА, який одночасно вважається найвищим керівним органом усього національно-українського руху ("Бандери"). Цей рух охопив велику частину Волині: між околицями Ковель — Сарни — Корець.

Штаб УПА станом на 18.11.43 р. був розташований у селі Стидін (45 км від Рівного).

Заступником керівника проводу українського руху "Бандери" є якийсь Рубан² з Галичини.

Начальник штабу УПА — Климишин, відомий під псевдо. Савур³. Він уже багато років є членом Української Національної Партії (ОУН), провів декілька років у тюрмі за політичні переконання.

При штабі УПА існують:

1. Центральне Управління Служби Безпеки (УСБ), яке очолює полковник Трейка.
2. Вища виконавча влада (виконавчий комітет).
3. Центральне санітарне управління.
4. Головне управління постачання.
5. Військова школа для офіцерів та унтер-офіцерів.

Українська Повстанська Армія поділена на окремі групи (дивізії), а ці групи — на полки та сотні.

Є повідомлення про 3 дивізії УПА.

Перша дивізія "Заграва"
1. Востаннє встановлено 18.11.43 р.
2. Місце бойових дій: Людвиполь, Городнище (25 км від Корця), Корець.
3. Кількість: 10-12 тис. чоловік.
4. Склад і національність: українці — молодь віком від 15 до 18 років, фанатично національно настановлені.
5. Озброєння: 2 гармати калібру "З". 4 протипанцерні з обмеженою кількістю боєприпасів, тяжкі і легкі кулемети, міномети, рушниці.
6. Керівництво: командир дивізії — якийсь "Еней" за псевдо, 50 років, галичанин. Начальник штабу — Макаренко з міста Славута.
7. Бойові дії: боротьба з ворогами "Української держави'' — німцями, поляками і більшовиками.
Політична пропаганда, вербування молоді у ряди УПА, диверсії на залізничних коліях і шосе.
8. Зв'язок зі штабом УПА та окремими групами (дивізіями) через кінних кур'єрів або членів ОУН. Транспортні засоби перебувають постійно у їхньому розпорядженні.
9. Забезпечення продуктами харчування шляхом конфіскації майна місцевого населення та пограбування продовольчих складів і складів з боєприпасами німецького вермахту.

Друга дивізія "Північна''

1. Востаннє встановлено 18.11.43 р.
2. Місце бойових дій: лісовий простір біля села Степань (55 км на північ від Рівного).
3. Кількість: 10 тис. чоловік.
4. Склад і національність: українці.
5. Озброєння: 2 гармати 3-го калібру, 6 протитанкових гармат з обмеженою кількістю боєприпасів, тяжкі і легкі кулемети, міномети, рушниці.
6. Керівництво: командир дивізії — якийсь "Дубовий" на псевдо, прізвище Литвинчук Іван. 22 роки. 5 років член Української Національної Партії (ОУН — авт.). Був керівником партійної організації ОУН в окрузі Сарни.
7. Бойові дії: (див. Перша дивізія)
8. Зв'язок: (див. Перша дивізія)
9. Забезпечення продуктами харчування: (див. Перша дивізія)

Третя дивізія "Ковельська"

1. Востаннє встановлено 18.11.43 р.
2 Місце бойових дій: лісова смуга 40 км на північний захід від місцевості Колки.
3. Кількість: 10-12 тис.чоловік.
4. Склад та національність: українці.
5. Озброєння: 2 гармати 3-го калібру, 4 протитанкові гармати з обмеженою кількістю боєприпасів, тяжкі і легкі кулемети.
6. Керівництво: командир дивізії — якийсь Закоштуй, 30 років. Він не згідний з пануючою суворою дисципліною і національно-українською позицією УПА.
7. Бойові дії: (див. Перша дивізія)
8. Зв'язок:(див. Перша дивізія)
9. Забезпечення: (див. Перша дивізія)

---

¹ До листопада 1943 р. УПА дійсно поділялася на гри групи: "Північ" (під командуванням Дубового, справжнє прізвище І.Литвинчук), "Північний захід" (Рудий, справжнє прізвище Ю.Стельмащук) і "Південний захід" (Еней, справжнє прізвище П.Олійник).
² Після арешту Степана Бандери 4 липня 1941 р. у Кракові і Ярослава Стецька 9 липня 1941 р. у Львові та їх депортування до Берліна урядовим головою ОУН був до весни 1943 р. Микола Лебедь, псевдо — Максим Рубан. Однак від початку існування до листопада 1943 р. головним командиром УПА був не він, а Р.Клячківський, псевдо — Клим Савур. У листопаді 1943 р. цей пост перебрав Роман Шухевич — ген. Тарас Чупринка.
³ Климшин і Клим Савур — різні особи (М.Климишин від вересня 1941 р. був у німецькому концтаборі). Начальником штабу УПА був спочатку Василь Вахів — Сонар (загинув у бою з німцями 13.05.1943 р.), потім полковник Леонід Стумницький — Гончаренко, колишній старшина армії УНР, який не був членом ОУН.



Я, воїн Української Повстанчої Армії, взявши в руки зброю, урочисто клянусь своєю честю і совістю перед Великим Народом Українським, перед Святою землею Українською, перед пролитою кров'ю усіх Найкращих Синів України та перед Найвищим Політичним Проводом Народу Українського:

Боротись за повне визволення всіх українських земель і українського народу від загарбників та здобути Українську Самостійну Соборну державу. В цій боротьбі не пожалію ні крові, ні життя і буду битись до останнього віддиху і остаточної перемоги над усіма ворогами України.

Буду мужнім, відважним і хоробрим у бою та нещадним до ворогів землі української.

Буду чесним, дисциплінованим і революційно-пильним воїном.

Буду виконувати всі накази зверхників.

Суворо зберігатиму військову і державну таємницю.

Буду гідним побратимом у бою та в бойовому життю всім своїм товаришам по зброї.

Коли я порушу або відступлю від цієї присяги, то хай мене покарає суворий закон Української Національної Революції і спаде на мене зневага Українського народу.





Ще раніше можна було констатувати, що акції УПА проти німців послабшали, що німецьких солдатів, які попали в руки УПА, здебільшого після здачі зброї, боєприпасів та обміну уніформи на цивільний одяг відправляли назад, до їхньої військової частини.

Останнім часом національно-українські банди шукали контакту з військом. Врешті-решт було укладено локальну угоду:

"Банда і надалі бореться проти радянських банд та регулярних червоних військ. Вона відмовляється боротися разом з німецькими збройними силами так само, як і здати зброю. Однак банда передаватиме розвідувальні дані щодо радянських банд та регулярних червоних військ і, крім того, доставлятиме полонених на прослухування".

Для подальшої поведінки щодо УПА на території корпусу чинними є наступні тимчасові директиви:

А. Загальне.

Сили УПА борються за вільну незалежну Україну і фанатично вірять у досягнення цієї мети. Німці і росіяни є їхніми ворогами. На даний момент вони хочуть вести з нами переговори, оскільки вважають росіян своїм найнебезпечнішим ворогом.

Через їхню ненадійність не може бути й мови про тривалу взаємодію з УПА. Вони також відмовляються боротися в межах німецьких збройних сил. Щодо проведення згаданих локальних домовленостей не існує жодних застережень

Б. Деталі:

1. З групами УПА, що шукають контакту, слід вести переговори тільки через офіцерів, які мають досвід боротьби з бандами.

2. Використовувати ці групи як тільки можна в цілях ведення війни:

а) в разі припинення боротьби проти німців. Спільні знаки розпізнавання своїми військами та авіацією, які необхідні для виконання цієї угоди, будуть видаватися час від часу штабом корпусу. У цей час дійсними є такі розпізнавальні знаки:

щодо своїх військ: тримати ліву руку перед обличчям;

щодо авіації: зупинитися і махати шапкою над головою:

б) в разі продовження боротьби проти червоної армії, радянських та польських банд. Для виконання отриманих бойових завдань з обмеженою метою в розпорядження УПА можуть постачатися в малій кількості боєприпаси і т.ін. Поповнення запасів УПА боєприпасами виключається в будь-якому випадку:

в) передавати німців та солдатів, які борються за Німеччину та опинилися в руках УПА: г) передавати розвідувальні дані щодо червоної армії, радянських та польських банд; д) передавати для прослухування полонених червоної армії, радянських та польських

банд, захоплених бійцями УПА.

3. Якщо стає неможливим вести переговори з УПА або її представники під час цих переговорів не дотримуються встановлених директив, викладених у пункті 2, то з УПА потрібно боротися і знищувати її так само, як й інші банди.

Про початок і результати переговорів з УПА потрібно у кожному випадку негайно повідомляти генеральному командуванню.





Услід за вищезгаданим повідомляю наступні уривки з місячного звіту за січень головного командування однієї з армій.

Особливе зацікавлення викликає те, що поряд з радянськими та національно-українськими бандами з'являються польські, для яких спільною є боротьба проти Німеччини, однак між, ними бувають, запеклі бої. У зв'язку з цим повідомляється, що:

а) радянські банди борються проти Німеччини за вказівкою з Москви. Вони не терплять руху ні за самостійну Україну, ні за самостійну Польщу. Радянські банди повністю захоплюють територію між Горинню і Стиром. За час звітного періоду вони просунулись звідти на захід та південний захід. Поряд з численними одиночними бандами, які розсіялися по всьому району армій, з'являються радянські банди, особливо в районі навколо Острога (між ІІХ і XIII штабами армій). Багаторазово виявлено змішування з регулярними підрозділами червоної армії:

б) національно-українські банди борються за самостійну Україну: їхня боротьба спрямована як проти Німеччини, так проти радянської Росії, однак визначити чітку лінію не можна. Поряд з донесеннями про сутички між національно-українськими та радянськими бандами трапляються звіти, в яких йдеться про об'єднання згаданих груп. У той час, як окремі національно-українські банди піддають себе у розпорядження вермахту або вбачають своє завдання, головним чином, у тому, щоб перешкодити постачанню росіян, інші з фанатичною ненавистю борються проти німецького вермахту. Всі українці-націоналісти одностайні лише в чітко вираженому ворожому ставленні до німецької цивільної адміністрації та польського населення.

Особливих територій національно-українських банд, за винятком району на північ і південь від Бродів, не виявлено. Тут зафіксовано багато банд, загальна чисельність яких майже 5000 чоловік. На відміну від радянських банд більших маневрів у конкретних напрямках не виявлено:

в) польські банди борються за самостійну Польщу. Вони усвідомлюють, що з допомогою Німеччини у них немає жодних перспектив на самостійність, їхньою надією є Англія та Америка, тому ставлення до Німеччини чітко негативне. У боротьбі проти радянської Росії простежується розкол. Частина польських банд воює на колишні польській території з радянськими бандами та підрозділами, інша частина тим часом симпатизує совєтам.

Підсумовуючи, можна сказати, що польський бандитський рух у районі армії незначний і в порівнянні з іншими напрямками відіграє другорядну роль.





Від критиків, компетентних і некомпетентних, часто можна почути найсвоєрідніші думки про політику в Україні. Військові та інші установи формують здебільшого суспільну думку про політику в Україні, не знаючи насправді її істинної суті. Окремі критики заходять у своїх твердженнях надто далеко, вважаючи, що зворотний розвиток воєнного становища повністю спричинений хибною політикою в Україні.

Ми, що на місці займалися справами, єдині, хто може змалювати справжню картину досягнутого і недосягнутого. Обережно зваживши всі дані, приходимо до висновку, що багато наших заходів потрібно оцінювати під кутом зору воєнної і політичної недооцінки Радянського Союзу — щонайменше в перший період війни. Незважаючи на це, економічні успіхи, які були досягнуті за найважчих обставин чисельно малим німецьким апаратом, є надзвичайно солідними. Політичні успіхи, залежно від нашої військової сили, будуть більшими або меншими. Природно, що вони були найсильнішими при захопленні країни і найслабшими — при зростанні зворотних військових рухів. Отже, тут можна висловити думку: "Економічні успіхи були визначними, політичні — малими". У подальшому міркуванні спробуємо подати випробувані на ділі питання, які потребують поліпшення, зокрема наступні.

(...)

Висловлені твердження відображають грубе і безвідповідальне перекручення фактів і мають, очевидно, на меті прикрасити помилки. Вони були допущені в інших місцях. Вони повинні бути якнайрішучіше відхилені. Саме так слід повестися з докорами, нібито цивільне управління винне у виникненні і поширенні бандитизму. Той, хто це стверджує, лише доводить, що він не знає обставин в Україні і не розуміє суті більшовизму. Більшовицькі банди є всюди, навіть там, де не працювало німецьке цивільне управління. Вони є таким самим революційним засобом боротьби більшовизму, як і "збройне повстання" у державах, які ще не потрапили під їхню владу.

Отже, наскільки такі некваліфіковані твердження повинні бути якнайрішучіше відхилені, настільки обов'язком відповідального націонал-соціаліста є не закривати очі на власні помилки. Наша політика в Україні була на початку, без сумніву, цілком під враженням від вже виграної війни на Сході. Це була помилка, допущена восени 1941 р. військовим керівництвом. З цієї причини могла бути визначена політика, яка потребувала постійного воєнного успіху і разом з тим сили, на яку можна опертися. Сприятливий розвиток воєнних подій до осені 1941 р, призвів до того, що поліцейські засоби для цивільного управління із відносно малим складом німецьких і дуже високим складом чужих сил вважалися достатніми, щоб підтримувати політику сили. Проте політика, яка спирається виключно на силу, неодмінно опиниться серед труднощів, де влада в найширшому значенні зменшиться і з часом зникнуть всі ті передумови, на основі яких вона була започаткована. Це вже сталося взимку 1941/42 рр., а також під час подій під Сталінградом. Могли бути додатково введені в рух ще й інші політичні моменти підтримки, щоб полегшити роботу верховного правління. Крім того, вермахт під час вступу зовсім не скупився на обіцянки пропагандистського характеру, які сягали навіть встановлення самостійної

України. Після цього прийшло цивільне управління зі своєю розсудливою постановкою завдань, які загострювали війну, що ставала з кожним місяцем все жорстокішою, а на зміну популярним лозунгам пропаганди вермахту прийшла лише сувора потреба в людях, продуктах харчування і сировині.

Наша політика, спрямована в першу чергу на максимальне використання землі і придушення будь-яких прагнень до самостійності, виявилася правильною. Неправильним було, на мою думку, те, що перед українцями, часто занадто очевидно, демонструвалася наша політична мета, а ми не докладали жодних зусиль, щоб створити перед ними якесь політичне світло. У 1941 р. український народ радо вітав нас як визволителів і тим самим висунув ключове гасло. Тоді це було в наших руках — висловити девіз, який, без сумніву, міг би пройти з великим успіхом. Проте такого великою політичного та пропагандистського заклику бракувало і треба сказати, що саме тому нашій пропаганді винятково важко було залучити людей для наших цілей. Наприклад, упорядкування сільського господарства, яке принесло розподіл землі, могло б висунути один з таких лозунгів. Проте, на жаль, воно було зв'язано зволіканнями і обмеженнями, тому мало чого залишилось, що могло б переконати. Захоплення від нашої влади серед українців дуже швидко зникало, коли ми під тиском воєнних обставин здійснювали заходи, придушення свободи, внаслідок яких майбутнє місцевих жителів залишилося неясним. Саме ця обставина, тобто страх місцевих жителів за своє майбутнє, особливо за професійний розвиток їхніх дітей, знову і знову порушувалася щодо тих гідних довір'я й уваги мешканців, які працювали на нас. Також, без сумніву, було помилкою допускати заміни на багатьох виробництвах українських керівників німецькими. Через це виникла надзвичайна невпевненість деяких осіб серед інтелігентного прошарку робітників.

Ситуація, що склалася, особливо проявилася в нашій шкільній політиці. Середні школи і вищі навчальні заклади, які були на Сході перед тим, не могли аж ніяк прирівнятися до подібних шкіл у Німеччині. Це були справжні фахові школи, в яких учні, відмовившись від великих галузей загальних знань, здобували, по можливості, ширші знання зі спеціалізації. Хоч так виховувались односторонньо освічені люди, але вони часто чудово розумілись у своїй спеціальності. При цьому слід визнати, що більшовикам від такої шкільної системи було потрібно лише отримання висококваліфікованих працівників для всіх галузей. Розвиток народу завдяки одержанню якомога більшої кількості загальних знань був для них цілковито зайвим. Проте багаторічна шкільна освіта давала більшовицькій державі найкращу можливість вже змалечку і на довгі роки втовкмачувати молодим людям більшовицьке вчення. У Радянському Союзі не було жодної шкільної книжки, яка не містила б на кожній сторінці більшовицькі лозунги.

Наші заходи в системі шкільної освіти викликали недовіру українського народу, бо там дещо зробив більшовизм завдяки своїй спритній пропаганді. Хоч наша шкільна політика і передбачала чотирикласні народні школи, проте вони не досягли ефективності, тому що більшість шкіл були з якихось причин закриті. Пізніше введені трирічні професійні училища стали, нарешті, доказом того, що нам терміново потрібні молоді кадри для всіх професій. Наше трактування шкільного питання було, без сумніву, джерелом озлоблення місцевого населення. При відомій охоті до навчання і прагненні до знань українців напрошується, мені так здається, хороша можливість впливу на думку саме в системі шкільної освіти. Передумовою є, звичайно, очищення вчительського складу від усіх більшовицьких елементів та передусім контроль над виданням підручників. Уміле укладання і друк шкільних підручників для початкової школи так само важливо, як і друк плакатів та брошур. З цією метою повинні вже сьогодні зібратися вчителі і пропагандисти та вжити необхідних підготовчих заходів.

Соціальне становище місцевих жителів.

Дуже наполегливо потрібно вказувати на соціальне становище населення. Маса українців, звичайно, охоче працювала на нас. Українцям докоряють, що нібито вони ліниві і нечесні. У зв'язку з цим необхідно уявляти собі тамтешні життєві умови. Українець, що працював на німців, заробляв, згідно з нашими призначеннями, 45-80 райхсмарок у місяць. Це відповідало восени 1943 р. приблизно еквіваленту під 2 до 3 фунтів масла на вільному ринку. На свою продуктову картку українець отримував хліб, сіль і трошки перлової крупи. Належне йому м'ясо він отримував насправді не регулярно, а лише тоді, коли щось було. У містах це був рідкісний випадок. Жир їм взагалі не передбачався. Цей пайок, який становий у кращому разі від третьої частини до половини реальних потреб, отримував лише українець, який працював на німців. Члени його сім'ї мусили задовольнятися набагато меншими нормами. За що ж працював на німців українець? Чи можна у такій ситуації очікувати особливого старання, радісної участі і добросовісності? У Райху будь-який працівник відмовився б при таких обставинах від роботи, а українці з таким до них ставленням працювали роками. Можна відкрито сказати, що у цьому питанні при совєтах їм жилося краще. Я знаю випадок, коли робітники залізничних майстерень станції "Бобринська" казали, що вони охоче працювали б на нас безплатно дві третини місяця, якщо б мали можливість в останні 10 днів придбати в селі продукти і збути їх з хорошим заробітком на чорному ринку. Цього заробітку вистачило б, щоб покрити витрати на їхні харчування. Цікаво, що українець завжди наголошував, що робота є його обов'язком. Задовільне вирішення питання харчування с однією з передумов активності праці. Постачання продуктів харчування, введене на багатьох підприємствах, якнайкраще виправдалося підвищенням працездатності. Так само було б доцільним виділяти місцевому населенню малу частину предметів першої необхідності (одяг і взуття) і наділяти ними найкращих.

Робота в Райху.

До питання охоплення робочої сили для Райху в генеральному окрузі Києва можна вказати на те, що тут досягнуто найбільшого контингенту робочої сили — до кінця березня 1944 р. приблизно 450 000 чоловік. Цікаво те, що перші приблизно 100 000 чоловік добровільно зголосилися на роботу, а щодо інших потрібно було застосувати силу. При тому українець ні в якому разі не погоджується на суворі воєнні заходи. Він навчився при совєтах коритися владі і робив би це також при нас, якби ми виступили з такою ж послідовністю, як совєти. На жаль, ми жодного разу не довели призначені заходи до кінця. Найкращим прикладом є вікове охоплення робочої сили для Райху. З цієї причини проголошено, що не буде жодних винятків і всі викликані молоді люди конкретного року народження поїдуть на роботу до Німеччини. Можливо, цей захід здійснювався для всіх слабких (німецьких підприємств. — Пер.), що потребували робочої сили. Але коли вермахт і залізниця відмовилися відпустити молодь, яка була в їхньому розпорядженні, і багато юнаків і дівчат залишилося в Україні, цим німецьке управління черговий раз виявило свою слабкість. Така непослідовність завдала окружним комісарам величезних клопотів.

Церковна політика.

Стосовно церковної політики можна констатувати, що принцип свободи був вільним як для Автономної, так і Автокефальної Церкви. Церкви обидвох напрямків майже всюди були до наших послуг і, напевно, брали якусь участь у тому, щоб, незважаючи на весь несприятливий вплив, безболісно залучити населення для наших заходів. Лише відмова дозволити вибрати екзарха підірвала довіру до нас. На мою думку, бажано, щоб накази державного управління стосувалися лише тих місцевих жителів, які в нашому розумінні невтомно працюють. Голова церкви міг би передавати відповідні накази у формі послання до своїх єпископів. Тоді ми зекономили б час, замість вступати в зв'язок з кожним єпископом, що викликало б лише враження тривалого втручання в церковні справи. Для політики в чужій країні завжди краще віддавати накази лише одному місцевому жителю або одній інстанції.

Сталін використав цю помилку в особливо несприятливий для нас момент і сам призначив патріарха Автономної Церкви у Москві. Крім того, один радянський екзарх України вже є у Москві.

Автокефальна Церква трималася завжди лояльно, її священики були сповнені глибокою ненавистю проти більшовизму.

Мені здається помилкою те, що ми наслідували в справах релігії виключно методи, застосовувані більшовиками, оскільки нами також були заборонені уроки релігії в школі, хоча нам повинен був підходити кожний засіб, який підтримував би боротьбу з більшовицькою ідеологією. Якщо випадково натякнули на виправдання цієї заборони, що нібито велика чистина українського народу не хотіла нічого знати про релігію і тому її значення переоцінено, то потрібно констатувати, що це було в наших силах — повернути значимість релігії, яка на Сході є насправді "опікуном народу". Чим довше молода генерація місцевих жителів буде позбавлена більшовицького виховання, тим важче буде відтягувати її від містичного впливу Служби Божої, особливо у святкові дні, під час процесій, церемоній і співу.

Іноді складається враження, ніби на наше ставлення до православної церкви вплинули відносини з політичним католицизмом і фронтом віросповідань у Райху.

Пропаганда.

Щодо пропаганди треба сказати, що більшовики забезпечили свої маси надзвичайно багатою поживою. Не здійснено жодного заходу, який не був би далекосяжно опрацьований з пропагандистських позицій чи принаймні не враховував би будь-яким чином пропагандистські інтереси. Радіомовлення поширювалося дуже далеко завдяки створенню радіотрансляційних установок і давало можливість державі ознайомлювати широкі верстви населення з більшовицькими передачами. У сільській місцевості більшовицька пропаганда надавала перевагу усному спілкуванню. У кожному селі щотижня, а деколи й частіше, відбувалися збори. Промовцями виступали добре вишколені пропагандисти. Навіть якщо більшовицькі листівки і брошури з різкими висловлюваннями, викривленнями і тупістю часто здавалися примітивними, однак вони дуже добре виявляли характерну рису східних народів і справляли свій вплив.

Цікавим є факт, що у радянських закликах та оголошеннях здебільшого відсутнє популярне у нас залякування. Воно було зовсім непотрібне, бо громадини Радянського Союзу точно знали що недотримання наказу тягнуло за собою звинувачення бути ворогом народу, яке означало смерть або принаймні заслання.

Наша пропаганда, на відміну від більшовицької, мала недоліки; вона видавалася українцям часто безбарвною і недостатньо серйозною. Ми. наприклад, при будь-якій нагоді погрожували покаранням і здебільшого упускали можливість діяти дійсно рішуче через недостатність силових засобів.

(...)

... Цілком неправильно сприймана картина подій і рішень, які потім приймалися, позбавляла українців будь-якого задоволення і радості від роботи. Тому терміново постала потреба у ділових і кваліфікованих перекладачах.

Пропагандою засобами кіно не можна похвалишся. З огляду на фінансовий успіх були зняті дурні речі, які стали для нас чим завгодно, лише не агітацією. Це, на жаль, траплялося дуже часто. Науково-популярні та навчальні фільми знімалися рідко.

Вищеподані міркування являють собою спробу на основі 2,5 років практичного досвіду викласти корисні пропозиції на етапі нововведення нашої політичної і господарської робот в Україні. Я свідомий того факту, що політичні пропозиції можуть бути знову випереджені ходом майбутніх воєнних і політичних подій. Наш поновлений похід на Схід буде залежати від сили військових ударів, яких ми можемо завдати противникові. Чим нищівнішими будуть наші удари ворогу, тим меншим їхній політичний резонанс серед народних мас, якими ми колись знову захочемо оволодіти. Я дотримуюся думки щодо проведення такої політики, яку можна звести до простого "знаменника: "Залізний кулак в оксамитовій рукавичці".

Підпис: Магунія

"Ставлення УПА до німецьких збройних сил є в основному вичікувальним і стриманим. Останнім часом все-таки збільшується кількість нападів на окремих німецьких солдатів, транспортні засоби і малі підрозділи. У деяких випадках у німецьких солдатів забирали зброю і боєприпаси, в інших — брали в полон.

У відповідь на німецькі вербування та розпорядження про охоплення робочої сили і вступ у легіон добровольців СС "Галичина" УПА мобілізує молодих чоловіків в областях, захоплених нею. На противагу радянським бандам УПА має в своєму розпорядженні прекрасний особовий склад. Дисципліна в УПА варта визнання.

Розвідка УПА наштовхується на великі труднощі, оскільки довірених людей зі Східної України здебільшого розпізнають і або відсилають назад, або, якщо з'ясовується їхнє завдання, знищують".





Останнім часом надходить все більше повідомлень стосовно українського національного руху на території, окупованій совєтами, з яких чітко виявляється, що цей рух набув надзвичайно великих розмірів і у теперішній військово-політичній ситуації являє собою дуже суттєвий фактор і силу, спрямовану проти більшовизму, яку необхідно сприймати надзвичайно серйозно. Для характеристики цієї сили наводяться наступні факти:

1. Радянські військовополонені, котрі потрапили у полон 4-6 днів назад, одностайно, без спеціального опитування, розповідали мені, що велику небезпеку для червоної армії становлять зараз українські партизани. У червоній армії прийнято називати них партизанів "бандерівцями". Військовополонені, котрі мені це розповідали, були російської національності і крайнє настроєними проти "руху Бандери". тому вони не мали в жодному разі потреби змальовувати силу українських партизанів більшою, ніж вона є фактично. Проте з їхніх розповідей однозначно випливає, що "бандерівці" не являють собою якісь банди грабіжників, а становлять цілком організовану армію, яка так і називається — УПА (Українська Повстанська Армія). Ця армія складається з українців, фанатично відданих своїй справі, котрі, хоча й недостатньо споряджені і погано озброєні, в той же час викликають страх у підрозділів червоної армії, що в незначній кількості перебувають у Західній Україні. Ці підрозділи були частково винищені з надзвичайною жорстокістю.

Найважливішим є те. що ця армія підтримується всім українським народом, причому в ній, крім активних членів УПА, є ще численні співпрацівники і помічники руху.

Поряд із збройною боротьбою УПА здійснює велетенську роботу щодо розкладання червоної армії шляхом різних чинників пропаганди, що знаходять значний відгук у червоноармійців української національності. При цьому пропаганда УПА орієнтується не лише на українців у червоній армії, але і на солдатів інших національностей, до яких вона звертається їхньою мовою. УПА називає себе захисницею всіх малих націй, поневолених більшовицькою Москвою. В самій УПА існують підрозділи, які складаються з різних неукраїнських національностей, але, незважаючи на це, підпорядковуються наказам УПА. Про ступінь небезпеки, яка загрожує більшовизму з боку УПА, найкраще свідчить той факт, що в червоній армії зараз систематично проводяться політичні заняття з метою зобразити УПА в очах червоноармійців як звичайне грабіжницьке явище. Робляться спроби в такий спосіб принизити УПА перед червоноармійцями, тому її називають анархістським рухом типу махновщини і, крім того, "німецько-фашистською агентурою".

Через це головний тягар більшовицького терору в Україні спрямований виключно проти тих людей, котрих підозрюють в тому, що вони є членами УПА. Щоб бути переслідуваним, вистачає підозри у симпатії до УПА.

Як тільки якусь українську місцевість скуповує червона армія, розшукуються і знищуються, в першу чергу, "бандерівці", тобто всі активні українські елементи. Як наслідок цього, при наближенні червоної армії села майже повністю звільняються від українців, а населення втікає у ліси. Це відбувається передусім у західній частині України. Завдяки цьому склад УПА знову і знову поновлюється та розширюється. Військовополонені розповідали мені, що під час маршів вони натрапляли на численні села, які зовсім залишило населення.

2. Крім військовополонених російської національності, я розмовляв також з військово полоненими, що походили з тих частин України, які нещодавно були окуповані більшовиками. Після окупації територій, залишених німцями, більшовики призвали на військову службу всіх чоловіків і сформували з них так звані штрафні батальйони, які відразу потрапляли на передову лінію фронту. Через це багато чоловіків ховаються, бо не мають бажання потрапити на фронт або бояться бути притягненими до відповідальності за свою співпрацю з німцями. Як наслідок, багато людей переховуються в лісах, бо для них немає жодного іншого виходу, крім боротьби з більшовицькою владою. Цих людей все більше залучає УПА, котра планомірно організовує цей рух у тилу більшовиків.

В усіх великих лісах України знаходяться такі загони, що хоч і не мають у даний момент не нікого значення, бо вони погано озброєні, однак їхня потенційна сила с дуже значною.

Більшовики неспроможні ліквідувати ці загони. За висловлюваннями військовополонених, у тилу радянського фронту взагалі немає радянських військ. Такі обставини сприяють розгортанню боротьби проти більшовизму.

Загальний настрій населення в Україні щодо совєтів ворожий і збігається через це з ідейною спрямованістю УПА. Політичні лозунги УПА серед мас населення в Україні є дуже популярними. Пропаганда УПА у широкому обсязі здійснюється в Україні і, звичайно, не залишається без впливу. Характерним при цьому є наступне явище: хоча з боку УПА підкреслюється її повна незалежність від Німеччини, а навіть і вороже ставлення до неї. у найширших колах населення в Україні існує переконання, що УПА разом з німцями робить спільну справу проти більшовизму, що вождь українських націоналістів Бандера був звільнений німцями з-під арешту і зараз керує повстанським рухом в Україні¹. Про співпрацю між УПА і Німеччиною говорить також і більшовицька пропаганда.

3. Двоє добровольців дивізії СС "Галичина", з якими я розмовляв після того, як цю дивізію розгромили більшовики, розповідали мені, що більша частина добровольців у дивізії вступила до її лап па основі наказу УПА. УПА, зокрема, видала наказ проте, що половина української молоді повинна йти у ліси, а інша половина — вступити до дивізії СС, щоб отримати там повну німецьку військову підготовку, освоїти сучасну зброю і таким чином створити основу для майбутньої української армії. Добровольці цієї дивізії СС оцінюють УПА як значно сильніший і суттєво важливіший фактор, ніж всі галицькі дивізії СС, разом узяті².

Ці добровольці СС дуже високо оцінюють силу і організацію УПА та розраховують на те. що вона разом з національними дивізіями СС була б спроможна утримувати цілий український фронт. Однак передумовою для цього вважають втілення політичних цілей УПА і проведення далекосяжних політичних заходів у сенсі ідейного доробку УПА.

Що стосується військового значення УПА, то мене запевнили, що вона була б навіть спроможна, при відповідній підтримці зброєю, завдати більшовикам в Україні поразки, бо змогла під своїми прапорами об'єднати мільйонну масу українського народу.

Більша частина солдатів розбитої дивізії СС "Галичина", котра вижила, перейшла до УПА³.

4. У той час. як я перебував у місцевій комендатурі в Г., прибуло багато німецьких солдатів і офіцерів, одягнутих в український селянський одяг. Вони розповіли, що їх роззброїли, а українські партизани при відступі у район Карпат забрали їхню зброю та уніформу. За це їм дали селянський одяг і відпустили, вибачившись за завдані незручності таки ми словами: "Нам потрібна зброя для боротьби з більшовизмом, для цього ми забрали її у вас, бо ви самі не можете дійти до такої думки, щоб передати нам цю зброю".

Косик Володимир. Україна в Другій світовій війні. — Т.4.
- Львів. 2000. — С. 194-197.

---

¹ Степан Бандера був звільнений з концтабору Заксенгаузен лише 27 вересня 1944 р.
² Німці поголилися на існування лише однієї дивізії СС. Друга, яку створювати в 1945 р.. не була повністю сформована.
³ Це не відповідає дійсності. Більша частина солдатів дивізії була перебита за фронтом окремими частинами НКВС, інші були взяті в полон. До УПА перейшло від 150 до 200 осіб. З оточення вир-лося від 1500 до 2000 осіб (із дивізії, яка налічувала понад 10 тис. вояків).




УПА (Українська Повстанська Армія ) — це військова організація у теперішній час найсильнішого українського політичною руху що називається ОУН (Організація Українських Націоналістів), яка хоче створити Українську незалежну державу в боротьбі проти "окупантів" на українській національній території. Головним та історичним ворогом українського народу уважається Радянський Союз або Росія і Польща.

ОУН-УПА переконана в тому, що українське питання стало міжнародною політичною проблемою, яка може бути вирішена позитивно в ході сучасної Другої світової війни під час конфлікту з Радянським Союзом, розв'язаним хоча б під керівництвом Німеччини або західних держав.

Походження і розвиток УПА

УПА була створена в кінні 1442 р. на Волині після об'єднання різних військових груп, то буди до цього незалежними. Вона на початку 1944 р. поширилася на територію Гатчини у формі УНС (Українська Національна Самооборона) й отримала тоді теперішню структуру і політичну орієнтацію через приєднання до ОУН (Бандери), яка з авторитетом досягла визнання в українському політичному житті. Від неї (ОУН) УПА прийняла основний політичний напрямок дії. який полягав у тому щоб: а) вести безкомпромісну боротьбу у військовому плані проти Радянською Союзу і Червоної армії: б) у політичному плані — зберегти національну субстанцію українського народу.

Організація і чисельний склад УПА

Поділ УПА на групи Захід, Північ і Схід, проведений улітку 1944 року, відповідає історичним відмінностям українських територій — Галичина. Волинь і Радянська Україна (в кордонах 1993 р.), а також географічним особливостям військового характеру нього простору.

Організація військ і навчання переважно здійснюються за німецькою моделлю

Чисельний склад УПА можна оцінити приблизно:

а) в 80 тисяч — 100 тисяч бойовиків регулярної армії (військове ядро, що пройшло військовий вишкіл)*:

б) цифри можливої загальної сили повстанської армії встановити неможливо. Українські дані коливаються між 400 тис. і 2 мільйонами вояків.

Діяльність УПА

Діяльність УПА підпорядкована політичній лінії ОУН. Після боротьби, що велась проти німців і, як виглядає ззовні, усунення конфронтації з поляками, головні зусилля докладаються до боротьби проти Радянського Союзу і Червоної армії. Ця боротьба ведеться переважно у формі обмеженої війни або партизанської війни на радянський спосіб (напади, саботаж, агітація, знищення радянських службовців, пропаганда і т.ін.). За деякими ознаками можна припустити, що УПА ще не пустила в хід усі свої сили.

Діяльність ОУН становить серйозну проблему для радянського керівництва, що застосовує проти неї немалі сиди (війська НКВД і військові одиниці аж до дивізії). Паралельно робляться спроби політичними поступками скерувати український націоналізм на рейки радянської політики.